"Ми всі неідеальні. Але є ті, для кого ми найкращі." (с)
"Ми всі неідеальні. Але є ті, для кого ми найкращі." (с)
Розділ 8. Втікачка
Я сиджу на підвіконні.
Востаннє я сиділа на підвіконні в шкільному коридорі. За це завжди отримувала зауваження від вчителів. Ноги звисають. Не дістають до підлоги. Біля шиби, крізь яку пече сонце, в кросівках з екошкіри жарко. Я відчуваю, як мої шкарпетки стають мокрими. Чорні джинси-скінні прилипають до стегон.
Гарячий червень.
Вдих-видих — сіра футболка підіймається та опускається на грудях.
За моєю спиною вікно. За вікном — літо. За літом — осінь.
Тополиний пух летить із вітром. Втікає від спеки й машин, які розносять його по всій дорозі. Хоча й знає, що не втече. Він тікає на чужі вулиці, до чужих міст, заглядає у чужі подвір’я. Намагається врятуватись. Та нікому немає до нього діла. Його всі ненавидять. На нього буває алергія. Він лише природне сміття. Красиве, тонке природне сміття, що кружляє із вітром .
Тополиний пух завжди непотрібний. Завжди нетутешній.
Такий нетутешній, як і я.
Приїжджий, як я.
Чужий, як я.
— Мені так спекотно… — прошепотіла я.
В кабінеті спекотно. Мені нічим дихати. Навколо запах його парфюму і мого страху... Я вже пахну, як він. Мені до біса хочеться пити. Води без газу. Несолодкої води.
На його столі — «Perrier» з лимоном і томатний сік. На мені футболка з вишитим із правого боку над грудьми маленьким ріжком морозива із трьома кульками. І мені чомусь солодко. І мені чомусь солодко. Я і не знала, що сьогодні буде солодко.
Чую його серце. Відчуваю своїми скронями його пульс. Від цих ударів кульки на морозиві здригаються. Особливо рожева. Мої щоки горять полум’ям. Волосся стає вологим.
Я сиджу на підвіконні, нечутно стукаю ногами по стіні й дивлюся йому в його очі. Я сотні разів бачила ці очі. Але так близько — вперше. Від них мені ще спекотніше. Він усміхнувся і поклав мою руку у свою долоню.
В його комп’ютері грає Тейлор Свіфт. В неї червона помада на губах і гітара в руках:
Loving him is like trying to change your mind
Once you're already flying through the free fall
Like the colors in autumn, so bright,
Just before they lose it all…
Червона помада, червоне вино, червоний манікюр. Кращий колір почуттів. Мій головний колір літа. Хоча, з червоного зараз маю тільки нігті.
Його пальці — ідеальної довжини і форми. Довгі, худі, рівні. Моя рука, ніби створена для його долонь.
— Як можна бути такою вродливою… — він заправив пасмо мого волосся за вухо і вдихнув мій аромат.
Я така ж втікачка, як і тополиний пух у червні. Втекла з рідного міста, втікаю від своїх бажань, і завжди втікатиму від своїх страхів. Бігтиму від людей, ховатимусь у віконні тріщини, під асфальт, буду осідати у воді.
Я живу серед людей, яким завжди буду чужою, у місті, для якого залишусь приїжджою. Якщо тільки не знайду когось рідного. Одного з мільйона чотирьохсот сорока шести тисяч та ще ста сімох людей.
Одного.
Мого.
Справжнього.
— Ти можеш так дивитися на мене завжди?
Я подумала чи сказала вголос? Неважливо. Важливо, що від цього погляду в мене розстібається бра.
Спадають бретельки.
Пітніють долоні.
Пересихає у роті.
Гупає у скронях.
Зчіплюються зуби.
Мені хочеться пестити його смоляне волосся, а своє — розпустити по плечах. Мене болить волосся. Ну, чи то шкіра голови… Та однаково винне волосся. Стягаю резинку. Розпускаю тугий хвіст. Нарешті. Воно живе! Впало на плечі і розтеклось по спині. Шкірою голови наче побігли мурашки. За секунду вони добігли до рук. І зупинилися на родимці біля зап’ястя.
— Я хочу порахувати їх всі, — він пестить цю родимку і заодно усіх моїх мурах.
Вони теж вже закохані в нього. Вони благають не зупинятися. Моє тіло горить. Воно вже не просто гаряче. А я не знаю, куди дмухати. Як знизити температуру.
«Якщо він мене поцілує, назад дороги немає», — подумала я та заплющила очі.
Він схопив руками мене за талію і різко притягнув до себе. Я обхопила його ногами. Бажання гупає у кожній судині мого тіла. Особливо на стегнах. Воно сплелося між нашими ногами у цупких джинсах.
— Я так хочу тебе поцілувати…
Він потягнувся ближче й торкнувся моїх губ. З лівої ноги злетіли мої ластівки. Вони полетіли за пухом. Я теж кружляю поряд із ними, і мені не хочеться більше втікати. Мені тут тепло. Мені тут гаряче.
Наші губи чіпляються одна за одну тонкими нитками ніжності. Пристрасть пересушує їх і вони тріскаються. Його смак — терпкий і небезпечний. Тепер так пахне моя шия та ключиці. Виявляється, поцілунки в ключиці — надзвичайно інтимні і збуджуючі. Я ще ніколи такого не відчувала. І тепер обожнюю їх — мої ключиці в його поцілунках.
Він простягнув руку й шурхнув шторою.
«Шурх!».
Різкий рух обірвав кусок штори в кутку. Але це не завадило сховати нас. Нас ніхто не бачить. І нас бачать усі. Я поглянула на нього, більше не соромлячись.
— Недарма я не їм солодке, — Костя зупинився і подивився на мене. —Просто я все життя чекав саме на цей десерт.
Він провів великим пальцем по моїх губах. Вони не болять. Вони хочуть іще.
А може, і недарма я втікачка.
А може, і недарма я приїжджа.
А може, я бігла саме до нього. І може, нарешті, я більше ніколи не буду чужою, саме тут, в його кабінеті, на його підвіконні. Заховавшись за щільними шторами, може, нарешті, я буду.
Тільки його. І ані краплі — чужою.
© 2017-2025 Христина Сащук - Всі права захищені