Ластівки

 Десь у вимірі твого подиху,

Я прокинусь і посміхнусь.

Я нарешті звільнюсь від попелу

І до горя не повернусь.

Десь у твоїх долонях тріснутих,

Я розкину свої сліди,

Десь на прожитих, десь на кинутих,

Десь на ямах твоєї війни.

Я не пташечка, я без хрестика,

Я лише хворобливі кістки.

Ти захочеш колись їх пестити,

Крізь червоні, як кров нитки.

Ти скалічений, я зі страхами

Ти далеко, та зараз тут.

Я вкриваюсь тепер мурахами,

Ти шукаєш новий маршрут.

Я без сорому, ти без совісті,

Ми за руки тепер вперед.

Твої подихи - мої повісті,

Твої очі – солодкий мед. 

Я без одягу, я без голосу,

Не жила - а тепер стою.

Ти від зради котився колесом 

І нарешті спинився в строю.

Ми без похвалу, та з дитиною

Невцілілі від ран і куль,

Половиною,

Четвертиною,

Оминули чужих зозуль.

 Ніжність осені закарбована 

В мої плечі і в мій камін,

Двадцять дев’ять років не рятована

Від ступаючих в хату зим.  

Двадцять дев’ять разів не визнана,

Двадцять дев’ять разів жива,

Надто зраджена, надто пізнана,

Надто рано немолода. 

Надто соромно перед всесвітом, 

Забагато почули сліз, 

Надто рано почав не пестити 

Мій дитячий холодний ніс.

Перестала любити радощі,

Вже давно не палю свічей,

Заховалась у власних парощах

З непотрібних йому очей.

Надто слабо сплелися вузлики

Десь між батьком, і де любов,

Не колисані і без музики,

Без обіймів і без розмов. 

Надто глибоко рила правдою, 

Надто важко її несла, 

Порожнеча, що квітла зрадою,

Де ніколи не буде тепла.

Недитячі пісні заспівані, 

Перекладені для життя:

Негодовані, несподівані, 

Перетворені на сміття. 

Двадцять дев’ять років чекаючих,

Двадцять дев’ять святкових зим,

Двадцять дев’ять надій зникаючих

За порожнім і за чужим.

 Я тебе не чекала, хоча…

Вікна в домі сьогодні відкриті,

Пальці в склі кришталево відбиті,

Тонуть шрами від твого плеча.

Я не кликала тебе, нажаль,

Не гриміла розкотистим громом.

Лиш солодким, спокійливим ромом

Запивала вологу печаль.

Я не знала, чи ти ще живий,

Чи ти сила, чи вже між корінням

Проросла я кропивним насінням

В твій блакитно- стрімкий вировій.

Ти намочиш поріг і збіжиш,

Доторкнешся до родимки лезом,

Хильнеш чарку, та станеш тверезим 

І в дорозі гірким затужиш.

Ти мій дощ, моя злива і піт. 

Тріска в чашці. Незірвана нитка. 

Як зів‘яла в полях маргаритка,

Як холодний до попелу світ.

Просто дме за вікном, просто дощ.

Просто ноги ховаєм у вовні.

Просто тріщини невиліковні.

Просто треба накинути плащ.

 Вдихну ранок і печива смак,

Поцілую твоє волосся, 

Все щасливе тепер збулося

Без потрібних на те відзнак. 

Моя посмішка вже в тобі,

Карі очі горять від тата, 

Ми навчаєм тебе літати 

У любові, а не в журбі.

Моя дівчинко, подивись, 

Там, на небі, рожеві хмарки, 

На землі зацвіли фіалки 

І лелеки злетіли ввись.

Моє сонечко, почекай,

Тільки б тебе доколисати, 

Колискову ще поспівати, 

Ще долоньку не відпускай. 

Тільки б взяти твій аромат,

І напам’ять собі лишити, 

У далекий карман зашити,

Не згубити серед кімнат.

Тільки б встигнути до зірок 

Освітити тобі дорогу. 

І приходити на допомогу,

Коли страшно зробити крок.

Мій морозний, рум‘яний ніс,

Моє пір’ячко у повітрі, 

Колір радості на палітрі

І дорослої думки зміст.

 Поцілуй мене у любов,

Потримай у своїй долоні,

Пожалій мої стерті скроні,

Підпали схолоднілу кров. 

Я не плачу, втекла вода,

Затверділа цупким камінням,

Піднялась під твоїм промінням,

Стала сяючо-молода.

Обійми мене до зірок,

Де бажання біжить по стегнах, 

Зупиняється в тонких лезах 

І плете на волоссі вінок.

Одягай мене, роздягай,

Відчувай мої стерті губи,

Помічай їх тепер усюди 

І у ребрах своїх ховай.

Відчини вже старе вікно, 

Запусти цих пташок і вітер!

І принось у будинок квіти,

І відкрий вже смачне вино! 

Дивись в очі, співай, мовчи,

Складай голову на коліна, 

Мрій про доньку, і мрій про сина

І торкатись гітари вчи.

Потримай мене на руках,

Грій мій холод і свої руки,

Вмикай пристрасні, срібні звуки

І дивися на мене в снах.

Ти сміливий чи зникнеш знов?

Ти ховаєшся чи ховаєш? 

Ти лікуєш чи ти вбиваєш?

Поцілуй мене у любов...

 Я відчуваю війну на смак,

Я відчуваю її на дотик… 

Грають смертельно-ворожі ноти,

Бореться з лихом мужній козак. 

Я не тримаю в руках меча,

Я лиш тримаю свою дитину!

На що ж стріляєш, бездушна тварино? 

Кров’ю замазав ти свого плеча…

Можеш стріляти у мою тінь!

Можеш вбивати всі мої плани! 

Ми переможем! Загоїм рани! 

Й волю залишемо для поколінь!

  Мій будинок укрився попелом,

Засинає під гучний бій.

Вітер виє воєнну оперу 

І нагадує, що живий.

Мій будинок сивий, не всміхається, 

Не вітає вогнем гостей,

Полум’яних тортур жахається 

І ридає від смерті дітей…

В моїм домі не пахне борошном, 

Я давно не пекла там хліб, 

В моїм домі до біса порожньо, 

Від життя лиш колючий слід.

Мій будинок тепер розпинається

І хрестом, і стальним мечем.

Мій будинок кістками ламається 

Та з своєї землі не втече.

Я повéрнусь до тебе із зорями, 

Я зберу кожну крихту скла

І засію руками хворими

Квіти й волю, що так берегла!

   Біля дому мого розривається світ,

Прірва з попелу, страху і чорного неба…

Тільки б миру… а більшого просто не треба,

Тільки рідним би знову сказати: «привіт»

Як цей світ розгубив найцінніше – добро?

Як у наших дітей відібрали дитинство і радість?

Як бабусі тепер зустрічають посивілу старість?

Як життя заховалось в підвали й холодне метро?

Що у мене лишиться, а що заберуть?

Мову, дім, ті світанки на полі у травні?

Його очі – безмежні, стрімкі й шоколадні?

Чи вони у землі чорним маком навік проростуть?

Я б хотіла не знати це слово-війна!

І шукати б весну, а не прихисток на ніч.

Не боятися грому, а тихо казати «добраніч».

І не знати, чого вся країна сумна…

Я не маю всього, та насправді, я маю багато:

Я і донька, і мати, і жінка, я просто жива.

Я тримаюсь за віру, за добрі і чесні слова.

Й вірю ними-можна весь світ обійняти.

 Як вкриватись теплом,

Як не битись човном 

Об в’язкі, накриваючі хвилі?

Як зцілити думки,

Як побачить де йти, 

Тисячами рахуючи милі?

Як кохати червоним,

Всміхатись знайомим 

Й не сивіти перед дітьми‘?

Як набратися сил,

Як не різати крил

І вдихнути повітря грудьми‘?

Як прожити цей схід, 

Коли сонце кипить 

І засипані попелом ноги?

Як зцілити цей шрам,

Як сходити у храм,

Обійняти всіх мам…

Й не забути своєї дороги…

 Подаруй мені білі квіти. 

Кава вистигла, сніг розтав.

Я не знаю куди побігти, 

Аби ти мене наздогнав. 

Заплети на мені барвінок, 

Не рятуйся від моїх слів,

Не соромся моїх сторінок, 

Почекай моїх кораблів.

Поцілуй мене на світанку,

Залікуй де давно болить,

Одягни мене в вишиванку,

Щоб моглося спокійно жить.

Подаруй мені перемогу, 

Я дістану смачне вино, 

Заспокою твою тривогу 

І відкрию старе вікно.

Я навчаюсь потроху жити,

Я хворію й рахую час…

Подаруй мені білі квіти,

Бо скінчилась зима, та не в нас…

 Поруч світло і ти.

Ми продовжуєм йти. 

Я танцюю і ти усміхаєшся.

Твої руки мій плед.

Поцілунки мій мед.

Я з тобою зробилась щасливою.

Як далеко літав, 

І як дзвінко заграв 

Ти на струнах моєї самотності.

І як зорі сплелись,

І як ми підвелись, 

І розквітли теплішими фарбами. 

Як ти граєш пісні!

Як вмикаєш вогні!

Як мене зігріваєш від холоду…

Як в старому кіно, 

Десь далеко й давно, 

Я була поцілована янголом.

 Чекати, коли засвітають поля,

Коли посміхнусь свому небу,

Як видихне змучена болем земля 

І знов захита свою вербу.

Чекати. Молитись. Не вірити тьмі.

Дітей обіймати щоночі.

Знаходити сенси в тоненькій струні

І виплакать змучені очі. 

Чекати. На зустрічі друзів, братів,

На хлопців із чорної битви…

І вічності світлих. І смерті катів. 

Й бабусину тиху молитву. 

Чекати. І соняшник пустить стебло, 

І маки розквітнуть у червні,

І страх не впаде на змарніле чоло,

І теплим засвітять тунелі. 

Чекати. Допоки є сили і ТИ, 

Допоки війна не покине! 

Чекати! Кохати! І бачити сни!

І вити гніздо журавлине.

Цей вітер розносить тривогу

Не вказує більше дорогу

Немає ні сенсів, ні крил, 

Ні клятих зелених вітрил. 

Лиш небо. І твої пісні.

У світі, що криється болем, 

Що тоне з міцним алкоголем, 

Я більше нічого не маю,

А те що було - видаляю

І дихаю. Тільки ним. 

У місті, де швидко донéсуть,

У місті, в якому всі брешуть, 

Де лупає чорною зрадою,

я - залишаюся правдою. 

Вірою. Сенсами. Мріями 

Свіжим повітрям. Зливами 

Курткою на плечах

Квіткою на мечах

Для тебе. 

Дощі без бажання на носі.

Дерева іржавіють - осінь.

На вулицях мої сліди 

Та в місті, де бʼють ліхтарі 

Я - запалюю світло.

 Просто посмішка й очі. І осінь в руках. 

Теплі светри і чоботи. Пил у кутках. 

Просто стало і легше і важче. 

Я не можу спинитись. Боюсь сивини. 

Я скидаю мішок із важкої вини.

Я тепер стала меншого зросту. 

Просто дні перекидує мій календар, 

Люди губляться десь в літаках серед хмар, 

Лише в пам’яті пахнуть Шанеллю.

Ластовиння на носі. І осінь в руках. 

Терпкий чай. Перемога й кохання в думках,

Й Українська, нескорена посмішка.

 Подихи збігаються у зливи. 

Зимно. Але крига не рипить. 

Скільки треба дихати, щоб жити?

Й дмухати туди, де ще горить…

Подихи закінчуються рано. 

Свічки гаснуть. Вечір настає.

Забагато вогкого туману, 

Що до неба смертю дістає. 

Подихи лишаються у вікнах, 

У долонях, тріснутих від ран,

На зім’ятих та холодних стінах,

І приходять заспівати в храм. 

Дихати сьогодні ледь посилу. 

Бо пече. Отруює. Болить.

Але…дихай. Навіть через кригу. 

Подих кригу зможе розтопить.

І ночі бувають теплими,  

І люди бувають пледами, 

І очі залиті мéдами, 

І посмішка в сотні вольт. 

Вона бува шовком в подушках, 

Тремтінням і громом в посмішках, 

Його: «Ти красива до смерті» 

Й мурахами на плечах. 

Він бачить її в рожевому, 

Ховає себе в сталевому, 

Планує життя в тижневому,

А потім зриває дах…

Він вистрелить й піде з росами.

Вона-зацвіте абрикосами, 

І ступить ногами босими 

Туди, де ніхто не ступав.